27 апреля 2017

Телефон доверия - (044) 568-20-02

Не имеете, потому что не просите. Иакова 4:2

Полевые записки капеллана

РАНКОВЕ ШИКУВАННЯ

3Похмура недобудова. У просторому напівтемному коридорі із цегляними, без ознак риштування, стінами – три десятки чоловіків у одностроях. Різного віку, зросту, статури. 8 ранку, артилерійський дивізіон N-ї бригади на ранковому шикуванні. Першим до вояків звертається худорлявий чоловік у камуфляжі. В куточках очей – приязна тиха усмішка. Це капелан. Говорить про немарність віри, актуальність Євангелія. Говорить впівголоса, але чути кожне слово. Солдати стоять дуже тихо, зосереджені. Проповідь триває недовго, до п'яти хвилин. Наприкінці капелан знімає солдатську в'язану шапочку і виголошує молитву «Отче наш». Хтось із солдатів ворушить губами, повторюючи слідом за ним, хтось просто слухає. Капелан стає у стрій. Після цього до підрозділу звертаються його командири. Так тут, у дивізіоні, починається кожний день воєнної служби. Спочатку – Боже Слово. Потім все інше. Це нова українська армія.

 

НЕВЧАСНИЙ ОБСТРІЛ

1«Йому відпустку якраз дали, а тут обстріл. І гатять, і гатять з недовгими перервами . Відпустки тої – усього нічого, 10 діб. Мінус щонайменше дві доби на дорогу. Вдома дружина, дитина. Скучив він дуже за ними – видно було. І тут – така халепа. Обстріл. Вже ніхто нікуди не їде, як ти розумієш. На поїзд він цього дня точно не встигає – тобто ще мінус доба. Засумував солдат дуже, аж змарнів. Що ти будеш робити? Кажу, тягни речі до авто, спробуємо проскочити. І проскочили, слава Господу, хоч бахкало добряче. Доправили відпускника на залізницю вчасно. Звичайно, потім він до нас, капеланів, ставився вже геть по-іншому. До нас і до всього, що ми говоримо... Вчинок на війні цінується як ніде гостро. Можна довго і красиво проповідувати, але солдат як ніхто вміє судити про людину не по словах, а по справах…»

Розповів капелан М. Михайлишин.

 

НАЧАЛО

2«Начиналось все по-волонтерски. Пастор предложил взять бус и отвезти солдатам помощь. Кинули клич в церкви. Собрали, кто что мог (еду, одежду, медикаменты), и поехали. Первые пару поездок были в батальон «Донбасс». Солдаты нам были благодарны, конечно. Но мы достаточно быстро поняли, что это не то служение, которое может удовлетворить цели Церкви Христовой. Мы старались солдатам проповедовать, и они нас слушали. Ровно столько, сколько того требовали приличия и чувство благодарности за доставленную гуманитарку. Это было волонтерство, а не капелланство. Это было хорошо, но не то. Сделали выводы и приехали в расположение мариупольского погранотряда (уже не как гости) на пару часов. Отряд тогда базировался на территории скотомогильника. Это была жесть, я тебе скажу. Страшная вонь, эскадрильи жирных навозных мух. Солдаты поголовно мучились животами, скоро скрутило и нас.

Нас не сразу приняли как своих, совсем нет. Разное говорили и в лицо, и за глаза. Старались не обращать внимания, не обижаться. Просто жили с ними, помогали, чем могли, пытались проникнуться их армейским укладом и проблемами. Это скоро начало приносить плоды. Нам стали доверять, приходить за советом. Стали более внимательными к нашим словам о Христе и спасении... А потом была 72-я бригада, где команда капелланов церкви «Скиния» служит и сейчас. Там тоже сначала все было непросто. Но, слава Богу, сейчас в бригаде мы свои и для офицеров, и для солдат. Долго рассказывать, приедем – сам увидишь...» Рассказывал капеллан Марьян Михайлишин.

 

Страница 5 из 5